2017. november 25, szombatMagyarul RSS

ЯК МІЛЬЙОНИ СМЕРТЕЙ НЕ ПОТРАПИЛИ ДО СТАТИСТИКИ…

30.10.2017, автор.

Десятки років утверджувалося в нашій діаспорі переконання в тому, що Україна втратила від Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років від 7 до 10 мільйонів людських життів. Про це, до речі, одразу ж писали німецькі дипломати, зокрема, з Генерального консульства Німеччини в Харкові 11 грудня 1933 року повідомляли: «З достовірних джерел відомо, що за офіційними оцінками, сім мільйонів жертв не становлять великої втрати, але це означає, що знищено четверту частину селянства, що навіть порівняно із жертвами світової війни є страшним числом» (Голодомор в Україні 1932 – 1933 років. За документами політичного архіву Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини. – С. 161).

Співробітник Посольства Німеччини в СРСР Шиллер додавав: «Як на мене, названа цифра в 10 млн жертв голоду не є перебільшенням» (там само. - С. 130).

Відповідні висновки робили й українські еміграційні дослідники. Наприклад, колишній співробітник Держплану УРСР, що міг бути добре обізнаним з ситуацією, яка складалася зі статистикою руху населення в УСРР на початку 1930-х років, С. Сосновий писав: «Таким чином, висновок, до якого ми приходимо, аналізуючи офіційні матеріяли, такі: з загальної кількости зумовленої голодом нестачі населення в 7,5 млн людей 4,8 млн загинуло з голоду (1,5 млн в 1932 р. і 3,3 млн в 1933 р.) і 2,7 млн – зменшення внаслідок зниження приросту населення після голоду» (Українські вісті (Новий Ульм). – 1950. – Ч. 11).

Відтак наша діаспора, розпочавши з 1953 року масове відзначення цієї трагедії, також використовувала вказані цифри. Скажімо, 2 серпня 1953 року в Манчестері (Великобританія) було проведено маніфестацію під гаслом «Обвинувачуємо Москву за смерть семи мільйонів українців, знищених голодом 1933 року» (Українські вісті (Новий Ульм). – 1953. – 22 жовтня).

З проголошенням незалежності дане твердження перейшло в Україну, і майже чверть століття цей вираз сприймався у свідомості широких мас. Але за кілька тижнів до відкриття 7 листопада 2015 року у Вашингтоні Меморіалу жертвам Голодомору 1932 – 1933 років, керівники п’яти українських наукових інституцій Північної Америки – Українського наукового інституту Гарвардського університету, Канадського інституту українських студій, Наукового товариства імені Тараса Шевченка, Української Вільної академії наук і Американської асоціації українських студій - звернулися до голови Оргкомітету Михайла Савківа-молодшого з проханням не вживати загальноприйняту вже цифру втрат від 7 до 10 мільйонів, а обмежитися висновками професорів Андре Граціозі, Тімоті Снайдера і Станіслава Кульчицького, які стверджують, що ця трагедія забрала життя принаймні вдвічі менше нашого селянства. Бо інакше, мовляв, це викличе протести в певних антиукраїнських колах, чим негайно скористаються кремлівські пропагандисти, щоб звинувачувати українську науку в некомпетентності тощо.

З огляду на це Оргкомітет вирішив прислухатися до даного побажання. Відтак на церемонії відкриття говорили про мільйони жертв, не конкретизуючи цифри. А можливо, ще й тому, що паралельно із згаданим листом за океаном з’являється і суголосна публікація в Києві - стаття «Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932 – 1934 рр.» в «Українському історичному журналі», автори якої Н. Левчук, Т. Боряк, О. Воловина, О. Рудницький і А. Ковбасюк (демографи й історики) пишуть: «упродовж 1932 – 1933 рр. близько 8,7 млн смертей у СРСР було спричинено голодом. Майже 98 % цих втрат припадає на три радянських республіки: Україну (3,9 млн), Росію (3,3 млн) та Казахстан (1,3 млн). Якщо розраховувати відносні втрати, тобто в розрахунку на 1000 населення, Україна посідає друге місце після Казахстану. Втрати від голоду становлять 22 % від загальної чисельності населення Казахстану, 17 % - в Україні, 3 % - у Росії та менше 2 % - в інших республіках колишнього СРСР» (Левчук Н., Боряк Т., Воловина О., Рудницький О., Ковбасюк А. Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932 – 1934 рр. // Український історичний журнал. – 2015. - № 4. – С. 87).

Обгрунтовують свої розрахунки втрат від голоду в тодішній УСРР названі автори чинниками як внутрішньої міграції (тобто механічного відпливу населення з сіл у міста в кількості 3.388 тис. осіб за 1927 – 1938 рр.), так і зовнішньої, яку оцінюють у розрізі дев’яти потоків:

1) Вивезення ув’язнених за межі республіки в 1928 – 1938 рр.

2) Виселення «куркулів» за межі УСРР у 1930 – 1933 рр.

3) Вимушена міграція за межі республіки в 1929 – 1933 рр.

4) Організовані сільськогосподарські переселення в інші республіки впродовж 1927 – 1929 рр.

5) Депортація поляків і німців у Казахстан 1936 р.

6) Еміграція євреїв за межі республіки в 1928 – 1938 рр.

7) Організований набір робочої сили з сільської місцевості на новобудови за межами України в 1935 – 1938 рр.

8) Переселення селян в Україну з Білорусії та Росії впродовж 1933 – 1934 рр.

9) Виселення куркулів із Середньої Азії в УСРР в 1931 р.

Можна було б повністю сприйняти такий підхід наших демографів і їхнього колеги зі США Олега Воловини, якби ці новації щодо створення методики підрахунку жертв Голодомору 1932 – 1933 років спиралися на бездоганність статистики, на яку вони посилаються. Однак, на нашу думку, вона не дає можливості найбільш повно оцінити втрати сільського населення УСРР, оскільки автори охопили великий період, протягом якого й досі не реконструйовані всі події, які впливають на загальний підрахунок.

Справді, навіть якщо під час Голодомору загинуло б не кілька мільйонів українців, а на порядок менше менше, це не змінило б геноцидного характеру цього злочину. Однак наш обов’язок – згадати всіх невинно убієнних, а відтак мусимо продовжувати пошук, критично ставлячись до усталеної в академічних колах України позиції щодо визначеної кількості втрат.

Першою помилкою наших демографів у підрахунку втрат українського селянства в 1932 – 1933 роках необхідно вважати їхнє базове посилання на видані з Москви дані всесоюзних переписів 1937 і 1939 років по УРСР. Вони ж не тільки не дають можливості визначити міграційні потоки населення через відсутність відповідного запитання, як це було в попередніх переписах 1897 і 1926 років, а й грішать суттєвими неточностями в підрахунках.

Особливо це стосується останнього. Скажімо, за офіційними документами більшовицької влади відомо, що на початок 1939 року в Україні нараховувалося 11.195.620 міських жителів, 19.755.848 – сільських, а всього - 30.946.218 осіб (Правда. – 1939. – 2 июня).

Зовсім іншу картину подає начальник Управління народногосподарського обліку УРСР Рябичко в своїй таємній доповідній на ім’я голови Ради народних комісарів УРСР Коротченка від 2 лютого 1939 року«всього за переписом 1939 року ми маємо 29,4 млн. осіб», а контрольний обхід через три тижні виявив додатково по республіці лише 17553 незареєстрованих раніше громадян (ЦДАВОВУ: Ф. 2. – Оп. 12. – Спр. 70. – Арк. 5, 7).

Як бачимо, понад півтора мільйона населення УРСР в 1939 році було приписано, а це не дає демографам можливості одержати правильні висновки. Що стосується поданих з Москви даних перепису 1937 року, який узагалі був засекречений, то в порівнянні з первинними документами, що лежать в Києві (ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 7163. – Арк. 24 – 46), цифра, за нашими підрахунками, збільшена на 532 тисячі осіб – до 28.387.609 (Всесоюзная перепись населения 1937 года. Краткие итоги. – М.: Институт истории СССР, 1991. – С. 58).

Крім застереження щодо взяття за основу сфальсифікованих переписів, особливо 1939 року, вважаємо помилковим включення до обрахунку 1937 – 1938 років, оскільки черговий Всесоюзний перепис населення відбувався на початку 1937 року, і дані за період до наступного – в 1939 – вже відбуваються зовсім інші події. Так, вивезення ув’язнених за межі республіки включно з 1938 роком охоплює період, коли відправляли з УРСР і тих, хто ставав «ворогом народу» вже ніяк не за «злочини», які інкримінувалися голодним людям у зв’язку з появою 7 серпня 1932 року так званого закону про 5 колосків.

Подібне можна сказати і про міграцію євреїв за межі республіки в 1928 – 1938 роках у кількості 57 тисяч осіб і організований набір робочої сили з сільської місцевості на новобудови за межами України в 1935 – 1938 роках.

Не могли всі українські селяни перебратися в місто, як це нас хочуть переконати російські дослідники О. Шубін і В. Жиромська. Мовляв, за словами останньої, «крестьяне, бежавшие из украинских деревень, нужны были украинской индустрии. Вот и ставили местные власти свои заградотряды с приказом – не выпускать, а у российской стороны у таких же заградотрядов приказ был – не впускать» (Российская газета. – 2006. – 6 декабря).

Ці слова В. Жиромської, як можемо переконатися з офіційних документів, входять у повне протиріччя з постановою ЦК ВКП (б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року про заборону виїзду голодним українським селянам до Росії й Білорусі за хлібом, тобто зовсім з інших мотивів. І не поглинула українська індустрія всіх голодних селян України – лише незначну частину, бо городян в УСРР з 1926 по 1937 стало більше тільки на 4 мільйони.

А надлишок сільського населення за ці роки мав зрости в цілому до 9. 457.316 осіб. Заступник наркома землеробства УСРР Луценко вважав, що його можна задіяти завдяки: «а) інтенсифікації сільського господарства, б) розвитку промисловості, в) розвитку експорту, г) кустарних промислів, д) меліорації невдобних земель, е) переселення на південь України. І, нарешті, той надлишок сільського населення, який не буде поглинений цими галузями народного господарства, становитиме контингент майбутніх переселенців з України» (ЦДАВОВУ: Ф. 413. – Оп. 1. – Спр. 199. – Арк. 7).

Тобто, могло бути виселено за недостатком земельних ресурсів 5.215.071 осіб (там само. – Арк. 24).

Однак цього не сталося, оскільки український селянин не поспішився на обіцяні землі далеко від рідного краю. Так, п’ятирічним планом переселення на колективні фонди передбачалося з УСРР відправити 182. 000 родин, або 910.000 осіб . Фактично за 1927/28 і 1928 / 29 роки переселено відповідно родин 9.244 і 13.419. У 1929 році до Сибіру з УСРР переселилося 486 українців, у 1930 – 862 (ЦДАВОВУ: Ф. 27. – Оп. 11. – Спр. 715. – Арк. 7).

Про це по гарячих слідах, так би мовити, писали і російські дослідники. Зокрема, частина українців, яка поселилася в хліборобських районах Єнісейського краю, вже після перепису 1926 року могла повернутися на батьківщину (Шнейдер А. Население Приенисейского края. – Красноярск, 1928. – С. 7).

Причинами поворотного руху та недостатнього оселення на союзних фондах було: незадовільна підготовка до заселеня земельних фондів, озпорошеність цих фондів, неналагодження господарсчого, соціально-культурного та медичного обслуговування переселенців; малий розмір коштів, що відпускались на переселення тощо. Скажімо, група переселенців з Ємчихи Миронівського району Київської губернії, не знайшовши землі для колгоспу в Сибіру, тільки при поверненні в УСРР знайшли підходящу місцевість у Північному Казахстані (ЦДАВОВУ: Ф. 27. – Оп. 15. – Спр. 504. – Арк. 54).

Тож з огляду на реальну млявість переселенських процесів за межі УСРР, немає підстав вважати їх такими, що суттєво вплинули на зменшення сільського населення України наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років. Очевидно, саме в цей період українське село забезпечувало промислові центри робочою силою, особливо в Донбасі. Зокрема, 17 квітня 1932 року президія Лисичанського райвиконкому констатувала, що «рознарядку на переведення робочої сили для промисловости вважати нереальною в зв’язку зі значним рухом сільського населення району та повною вичерпаністю наявних ресурсів вільної робочої сили по колгоспах» (ЦДАВОВУ: Ф. 1. – Оп. 8. – Спр. 323. – Арк. 219 зв.).

Але це також не значить, що весь приріст міського населення за вказаний період в кількості 4.300 тисяч стався тільки за рахунок відтоку з українського села. Тож цілком погоджуємося з В. Цапліним, що й ці дані не можна вважати остаточними, оскільки «потрібен глибокий аналіз усіх матеріалів руху населення, які збереглися, відтворення показників перепису 1937 р., їхній порівняльний аналіз з переписами 1926 і 1939 років... Для мене безумовно, - писав В. Цаплін, - що найголовнішим у прагненні викривити підсумки природного руху населення і перепису 1939 р. було бажання приховати розміри масового знищення населення в 30-і роки. Загиблі мільйони з статистики зникають. Їх просто не було» (Цаплин В. Статистика жертв сталинизма. - С. 181).

Українське місто зростало в цей час за рахунок насамперед власного природного приросту і механічного припливу робочої сили, в тому числі і з Росії, починаючи ще з будівництва Дніпрогесу в 1927 році. А як тільки почали ставати до ладу діючих нові заводи в УСРР, то передбачалося забезпечувати їх кваліфікованою робочою силою саме з Росії.

Так, завозили з Росії й Білорусі, відмовляючи своїм голодним селянам, які прагнули влаштуватися на заводи й фабрики, аби одержати продовольчий пайок. Скажімо, 26 жовтня 1932 року політбюро ЦК КП (б) У постановило, що з 48.961 необхідного робітника для вугільних шахт Донбасу на четвертий квартал 1932 року 20.000 повинна покрити Україна, а 28.961 – БСРР і РСФРР. Зокрема, з БСРР мали надіслати 8.200 осіб, Татарстану – 9.000 і ЦЧО – 11.760…

Планом забезпечення висококваліфікованої робочої сили в кількості 922 осіб для запуску Луганського паровозобудівного заводу передбачалося підготувати на Крюківському заводі 20 осіб, імені Урицького - 13, Тверському – 48, Московському гальмівному – 29, Ленінградському імені Єгорова – 59, Брянському машинобудівному – 242, Коломенському – 176, імені Жовтневої революції – 335 (ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5279. – Арк. 4).

Уже в серпні 1932 року стало зрозумілим, що жорстке лімітування постачання з боку держави не дасть можливості набрати необхідну кількість робітників з місцевих селян, відтак керівники хімічного заводу № 59, що будувався в Донбасі, просили ЦК КП (б) У поставити питання перед ЦК ВКП (б) і Наркоматом праці СРСР про виділення районів у РСФРР і Білоруській СРР для організованого набору робочої сили (ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5326. – Арк. 8).

Видатний український учений, один з фундаторів вітчизняної демографії, професор Арсен Хоменко наприкінці 1932 року опублікував статтю «Людність УСРР у перспективному обчисленні», в якій на основі свого аналізу руху населення з 1927 року зробив розрахунок кількості мешканців республіки на майбутню п’ятирічку. Спираючись на базову кількість населення станом на 1 січня 1932 року - 32.241 тисяча осіб (очевидно, без спецконтингентів, бо урядова цифра на цю дату дещо вища – 32.600 тисяч) й застосовуючи відповідний коефіцієнт приросту, цей дослідник спрогнозував, що на 1 січня 1937 року в УСРР має бути наявними 35.617 тисяч осіб.

Зрозуміло, що такий досвідчений фахівець, як А. Хоменко враховував тенденції міграційних потоків за минулі роки, зміни в народжуваності й смертності, які відбувалися з посиленням урбанізаційних процесів, закінченням розкуркулення тощо. Але 9 січня 1937 року відбувається Всесоюзний перепис населення, який зафіксував в УСРР за офіційними даними тільки 28,2 мільйона осіб (без спецконтингентів, які 1937 року були встановлені в кількості 165 тисяч). Тобто, в УСРР стало населення менше, ніж було в 1926 році. Ніби й зовсім не народжувалися, а тільки вимирали, або виїхали за межі республіки майже 7,5 мільйона осіб.

Про ці розрахунки А. Хоменка наші сучасні демографи чомусь не згадують, коли представляють свій аналіз перебігу Голодомору 1932 – 1933 років, заявляючи про цифру прямих втрат УСРР у 1932 – 1933 роках в кількості 3,9 мільйона осіб, про що свідчить публікація Олександра Гладуна і Омеляна Рудницького («Голос України» від 26 листопада 2016 року).

Чи й справді міг помилитися в своїх розрахунках такий відомий учений, як А. Хоменко, чи його нинішні колеги просто не беруть до уваги методики розрахунку, яку він пропонував?

Але й без відповідей на ці питання маємо підставу стверджувати, що розрахунки А. Хоменка про зростання людності УСРР дають нам можливість одержати дуже близькі до реальних втрати від Голодомору. Скажімо, якщо до відомої нам офіційної цифри кількості населення УСРР в 32.600,7 тисячі станом на 1 січня 1932 року додаємо щонайменше 921,2 тисячі можливого приросту за вказані два роки ( беремо за мінімум 460,6 тисячі у 1931 році, коли ще не було масового голоду) і маємо 33.521,9 тисячі, а розрахункова цифра А. Хоменка на 1 січня 1934 року - 33.464 тисячі.

Щоб визначити втрати населення УСРР протягом двох голодних років, від офіційної цифри Всесоюзного перепису 1937 року в 28,2 мільйона відмінусовуємо природний приріст населення за 1934 рік в кількості 88,2 тисячі осіб, 1935 – 417,2 тисячі, 1936 – 533,7 тисячі – усього 1.039,1 тисячі, а також виведену на основі порайонних результатів різницю вищезгаданого перепису, яка на 532 тисячі менша, ніж подана до Москви. Відтак станом на 1 січня 1934 року маємо лише 26.628,1 тисячі мешканців, що в підсумку свідчить про зменшення людності УСРР за 1932 – 1933 роки на 6.993,8 тисячі осіб. Якщо близько мільйона з них могли померти природною смертю, то всі інші, а це майже 6 мільйонів – втрати від Голодомору.

Чому ж ми наполягаємо сьогодні на цифрі втрат щонайменше в 7 мільйонів осіб? Тому, що й досі не досліджено всієї складової втрат, а це не дає можливості одержати реальні результати наукових пошуків.

По-перше, чомусь не аналізується такий специфічний міграційний потік у 1932 – 1933 роках, коли тисячі голодних українських селян намагалися через поліські болота, Збруч і Дністер дістатися до Польщі й Румунії, але були розстріляні радянськими прикордонниками, або ж не допливли до рятівного протилежного берега, де сподівалися дістати так бажаного хліба.

Наприклад, Осип Ільків з села Вітківці Кам’янець-Подільського району теперішньої Хмельницької області, «забравши всю свою сім’ю, двоє дітей, жінку та її матір, під прикриттям нічних завірюх та морозів прямує на захід. Днями очевидно доводилося сидіти десь у критих снігом хащах, далеко від очей НКВД, пограничників та їхніх собак. І так, такої темної зимової та хуртовинної ночі, коли навіть «хоронителі» кордонів «червоного раю» та їхні собаки не важилися вийти за теплі пороги, Осип Ільків і його перемерзла та знеможена голодом та невигодами останніх днів родина, останніми силами, добивається до Збруча, перетинає совєтсько-польський кордон і добирається до села Мозолівка, що на Підгаєччині, на Галицькому Поділлі... Внаслідок перестуди, виснажень, фізичних та ментальних потрясінь вмирає жінка Осипа Ількова…».

Чи не Голодомор спричинив цю втрату для нашої нації? А хіба не він винуватець того, що 24 червня 1933 року «з села Брониці хотів перейти до Румунії один старий уже чоловік. Його побачив радянський пограничник і почав стріляти. Але втікач був далеченько від пограничника й останній не міг в нього влучити. Тимчасом втікач зайшов у воду по пахи. Плавати він, очевидячки, не вмів, бо вода почала його крутити. Тоді він почав махати руками, просячи з румунського берега порятунку… Зваживши це, один з большевицьких вартових підбіг майже до берега й з віддалі в 100 – 150 кроків стрілом з коліна поцілив утікача прямо в голову. Тільки кашкет поплив по воді, а сам він пішов на дно».

Тоді ж про розстріли голодних утікачів з УСРР писалося і в львівській «Свободі» під заголовком «Дністер багриться кров’ю»: «Румунські часописи щораз приносять відомости про звірства комуністів над Дністром. Більшовицька погранична сторожа стріляє до людей, які тікають на другий бік Дністра, як до зайців. Такі сцени бувають не раз у білий день і румунське населення має змогу дивитись на звірства більшовиків. Таке було недавно напроти Василівців: група з трьох утікачів намагалася переплисти на румунський бік. Більшовики відкрили вогонь з кулеметів. Один ранений втікач втопився, другий вернувся до більшовицького берега, де його тут же добили, а третій дістався на другий беріг, але такий поранений, що не можна було з ним говорити. Все це діялось на очах людей в год. 4-ий по полудні».

Подібне відбувається і на Поліссі. В мемуарах Тараса Бульби-Боровця «Армія без держави» є таке свідчення: «Між втікачами та пограничними військами ГПУ ведеться справжня війна. Цілими ночами строчать кулемети та сяють ракети та прожектори, наче на фронті. Такого видовища ще цей кордон не бачив.

Біля польських прикордонних урядів хмари народу. Хто ж це такий? Це вже ні буржуї, ні куркулі, ні інженери, ні кооператори, ні професори, ні агрономи, ні урядовці. Це звичайні робітники і селяни рятують своє життя. Тікають під градом кулеметних куль, наче на фронтовій лінії. Біжать наосліп через непрохідні багна та ліси, аби тільки де-небудь попасти за межі СССР. Несуть на плечах поранених та побитих дітей, тягнуть покалічених, обдертих до наготи жінок. Створюють на прикордонні невимовний жах.

... Вони розповідали тим, хто цікавився, що в СССР проводиться насильна колективізація, в людей відбирають худобу, землю та реманент – все те, що їм дала революція, що мільйони голодують і вмирають, як мухи, по всій Україні, що бідних жертв нікому й ховати, що люди їдять листя, траву, котів собак і не обходиться й без людоїдства».

Дослідник голодомору Іван Чигирин наводить дані, що за 1932 рік прикордонники ДПУ розстріляли 5.450 осіб. Скільки знесилених від недоїдання втікачів поглинули хвилі Дністра чи Збруча – невідомо. Як не знаємо і про всіх тих, хто помер від застудних хвороб після переходу кордону в крижаній воді. Щодо втрат 1933 року на західному кордоні - досі взагалі жодного узагальнення. Ті ж, котрим пощастило перебратися на Захід, уже не повернуться до січня 1937 року, аби зафіксуватися в перепису. Тобто, вони не стали тоді городянами й не пішли до Росії, щоб там вижити, вони – втрати для УСРР через Голодомор.

По-друге, ніхто не обліковував тих українських селян, які померли від голоду на території Росії чи Білорусі, куди прийшли ще до ухвали постанови ЦК ВКП (б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року, що забороняла їм виїзд у ці регіони за продовольством. Наприклад, лист секретаря Кантемирівського райкому ВКП (б) Журилова секретареві обкому Центрально-Чорноземної області Варейкісу від 1 квітня 1932 року засвідчує, що в Кантемирівці «только за последние дни похоронено 12 человек пришедших за хлебом с украинских соседних районов».

Знаємо лише про те, що органи ГПУ мали завдання арештовувати тих "селян України і Північного Кавказу, що пробралися на північ", а після того, коли серед них будуть відібрані "контрреволюційні елементи, повертати інших у місця їхнього проживання". Станом уже на 14 лютого 1933 року було затримано 31.783 особи, з яких 28.351 повернуто в місця їхнього проживання, а 3.434 притягнуто до відповідальності, 579 відібрано для направлення до Казахської АСРР.

По-третє, за чверть століття не досліджено фактично жодного масового поховання невідомих ходаків за хлібом, трупи яких скидали в загальні ями без належної реєстрацій біля залізничних станцій. Відтак у прилеглих до того ж, скажімо, Миргорода селах родичі зниклих безвісти думають, що ті загубилися десь у пошуках продуктів, а насправді вони лежать неподалік рідних хат у сирій землі, бо влада не пустила їх за хлібом до Росії чи Білорусі.

Скажімо, 16 травня 1932 року, тобто ще за 8 місяців до підписання вищеназваної заборони Кремля від 22 січня 1933 року, група таких відходників за хлібом з Глобинського, Семенівського, Потоцького, Кременчуцького, Олександрійського районів «от имени пятитысячной массы не скота, а еще полуживых людей, рвущих себя из крепких когтей искусственного голода», зверталася до Сталіна і ЦК КП (б) У: «… мы полуголодные валяемся по станциях, как никому не нужный хлам, при посадке в вагоны нам безнаказанно проводники вагонов разбивают руками носы и дверями вагонов пересекают пальцы на перегоне Ромны – Бахмач.

Оборванные от недоедания, высохшие и почерневшие от ветров и сонца люди с котомками подходят к вагонам, предъявляют билеты, а молодой проводник – девушка с значком КИМ»а кричит: «куда прешь, иди дальше». Идут в задние вагоны, там спешит посадиться фельдсвязист ГПУ, как сговорившись, повторяет фразу проводника, только изменив тон: «куда прешся, поедешь сборным».

У таких випадках люди пробували ще бігти за поїздом, намагаючись вскочити на підніжку вагона на ходу, але їх брутально зіштовхували вниз, вони падали і вже більше не вставали, залишаючись лежати уздовж залізничних насипів. Біля станції Булацелівка, наприклад, з грудня 1932 по травень 1933 таких виявилося до десяти тисяч.

А хіба розкопано ту велетенську братську могилу біля Дніпрогесу в Запоріжжі, куди сходилися голодні з околиць у сподіванні на пайок будівельника, але їх, зовсім знесилених, ніхто не взяв на роботу, й вони померли безіменними…

По-четверте, не досліджено питання про повернення в 1932 – 1936 роках розкуркулених в Україну. Багатьом куркульським дружинам і їхнім дітям вдавалося повернутися завдяки розриву шлюбних відносин з главою родини. З цього приводу збереглися відповідні постанови президій міськрайвиконкомів, однак вони ніким не аналізувалися.

По-п’яте, усі члени куркульських родин відкликалися з Червоної армії як ненадійний соціальний елемент. Так, 27 січня 1932 року президія Попаснянського райвиконкому ухвалила рішення про повернення з радянського війська Івана й Сергія Лебедя з Сколеватської сільради, Данила Белька – з Берестівської, Василя Орленка – Василівської як синів розкуркулених.

Такі ж постанови 28 січня 1932 року ухвалює президія Ульянівського райвиконкому щодо уродженця села Гринцеве Гриценка Петра Павловича, 5 лютого 1932 року Решетилівського - «чуждих елементів Назаренко Андрія Петровича та Лютого Луку Антоновича», 2 грудня 1932 року Коропського - Приходька А. А. Якщо їм пощастило перебратися до українських міст, то вони, поповнивши лави робітників, могли врятуватися – у рідних селах їх чекала, як правило, доля земляків під час Голодомору.

По-шосте, не обліковано повернення тих селян, яких Москва погодилася звільнити згідно із запискою заступника голови РНК СРСР В. Чубаря від 20 вересня 1936 року в політбюро ЦК ВКП (б) «Про порядок звільнення з трудселищ осіб, раніше засуджених за різні злочини на термін від 3 до 5 років і відбувших покарання». Тобто тих, хто був засуджений за законом «про 5 колосків». 31 березня 1933 року нарком юстиції й генеральний прокурор УСРР В. Поляков рапортував генеральному секретареві ЦК КП (б) У С. Косіору, що за період від 27 листопада 1932 року на північ вивезено 86.884 правопорушників з числа селян, яким інкримінувалися злочини за «посягання на соціалістичну власність» або злісне невиконання хлібозаготівель. Скільки з них повернулося до січня 1937 року до УСРР, а скільки їх там померло від голоду, застудних хвороб і непосильної праці? Відомо, що в 1932 році вмерло з числа «куркульського заслання» 87,7 тисячі осіб, а в 1933 – 151,6 тисячі. Яка кількість з них українська – ніхто ще не порахував.

По-сьоме, очевидно, до втрат від Голодомору треба відносити й тих, кому був винесений смертний вирок згідно із законом від 7 серпня 1932 року. За другу половину серпня розстріл застосований до 27 засуджених, за вересень – до 193, за жовтень – до 121, за листопад - 159. А за час від 26 листопада до 7 грудня 1932 року до розстрілу було засуджено 137 осіб.

Подібне тривало і в 1933 році. За січень 1933 року в Харківській області засуджено до розстрілу 117 осіб. За першу п’ятиденку лютого в Дніпропетровській області до смертної кари засуджено 44 особи…

По-восьме, чи скрізь враховували померлих від голоду в камерах попереднього ув’язнення, чи їхня смерть вважалася природною? Так, у Зінов’ївському ДОПРі у грудні 1932 року таких було 20, у січні 1933 – 117, лютому – 163, за 13 днів березня – 105. Чи пораховані подібні втрати по всіх місцях позбавлення волі, в яких каралися наші селяни, що вже були зняті з обліку за місцем проживання.

По-дев’яте, окрему статистику необхідно застосувати для обліку тих смертельних випадків, які спричиняла ота більшовицька твердість у здійсненні репресій за невиконання хлібозаготівель. Зокрема, дружина члена управи артілі «Восход» Волноваського району Донецької області, якого притягнули до відповідальності за нібито розтринькування колгоспного хліба, зарубала сокирою двох дітей і намагалася повіситися…

На Чернігівщині середняк Болоховець, що вже виконав своє завдання на станом на 16 грудня 1932 року, і від якого вимагали й далі здавати хліб, вилучивши всі наявні для харчування родини продукти до нового врожаю (збіжжя - 116 кілограмів, картоплі – 19, віки – 4, проса – 11, квасолі – 3, соняшнику – 10 і 10 головок маку), повісився.

А селянин Коломієць з Нововолодимирівки Олександрівського району Дніпропетровської області, в якого 10 січня 1933 року намагалися забрати продукти, убив з рушниці керівника комісії й активістку, а сам, забравши дружину й харчі, зник з села.

Голова сільради в селі Сорочинському Бобринецького району Шевченко й секретар партосередку Скалій, запідозривши колгоспника Неграша в крадіжці, убивають його по дорозі в міліцію. Колгоспника Дем’яна Клочка, який копав картоплю на городі, вбили на місці. Через кілька днів помирає побита ними біднячка Дубівка, як і побиті старшим конюхом колгоспу імені Сталіна хлопчик Андросов і дівчинка Бережицька…

Колгоспника Вербицького з Новоолександрівки побили до напівсмерті й закопали, він вибрався з ями, доліз до дому й помер. Його односельця Йосипа Цапенка член сільради Пономаренко прив’язав за шию до хвоста коня й гнав того, поки бідолаха не впав і не вмер.

У селі Долина секретар партосередку Іванченко й прикріплений до молотарки Адаменко так знущалися над комсомольцем Лабенком, що останній не витримав і повісився.

Де статистика подібних випадків? Хіба вона не спричинена організованим Голодомором?

По- десяте, не треба забувати, що поверталися і з міста до села. Наприклад, 150 тисяч не одержало паспортів у Харкові, Києві, Одесі, Сталіно, Дніпропетровську та Вінниці, тому змушені були залишити місто. З офіційної кількості висланих понад 30 тисяч припадало на колишніх заможних селян, 40 тисяч на так звані паразитичні елементи та 15 тисяч – на робітників, які не мають постійної роботи.

Ще одна хвиля поворотців: у липні 1934 року великі харківські заводи звільнили 8.230 осіб, тракторний – 3.227, з них 936 заможних селян. Вони поверталися в село, заповнюючи місця вимерлих від голоду.

По-одинадцяте, недослідженою проблемою залишається канібалізм. В українському селі він не мав тих класичних ознак, що становлять елементи своєрідної культури, наприклад, окремих африканських племен. Український канібалізм 1932 – 1933 років – це, як правило, відчай збожеволілих від голоду людей врятувати ще живих за рахунок визначених жертв. Тобто, свого роду канібалізм в ім’я життя. Скільки було його жертв – досі загадка. Як і розтягнутих здичавілими собаками трупів невідомих по дорогах.

Не досліджені ні істориками, ні демографами й багато інших проблем, які зафіксовані в спогадах свідків Голодомору. Скажімо, чому в окремих регіонах заборонялося записувати до актів громадянського стану померлих до 1 року дітей? І чому після березня 1933 року там припинили складати акти про смертність? А чи обліковані смерті всіх тих дітей, яких підкидали до дитбудинків, але вони не дочекалися допомоги, бо двері так ніхто і не відчинив на плач немовляти.

По-дванадцяте: а ким пораховано, скільки конкретно завезено в українські міста заробітчан з Росії та інших радянських республік. Адже в перепису 1937 року, який показав зменшення населення УСРР у порівнянні до 1926 року, вони фактично займають місця тих, кого Україна втратила за цей період. Скажімо, офіційні дані за 1934, 1935 і три квартали 1936 року свідчать, що цей потік становив 1.435,969 осіб (Виконання народногосподарського плану УСРР за 1936 рік. – К.: Народне господарство та облік, 1937. – С. 500).

По-тринадцяте, і чи не найголовніше: всі дослідники одностайні в тому, що сама офіційна реєстрація смертей в українському селі охопила далеко не всіх померлих, бо часто не було і кому фіксувати їх. У Піщанській сільраді Дніпропетровської області, наприклад, було виявлено недооблік померлих близько 300 осіб, на території Вільнянської сільради Київської області не було зареєстровано 50 невідомих мертвих тіл, у Києві – 5.481 «згідно з директивними вказівками прокуратури (усними і письмовими)» (Кульчицький С. Голодомор 1932 – 1933 як геноцид: труднощі усвідомлення. - К.: Наш час, 2008. – С. 48).

У доповідній записці заступника наркома охорони здоров’я УСРР Хармандар’яна до Косіора від 6 червня 1933 року, вказується: «Безсумнівним слід вважати значно применшені цифри померлих, так як перевірка на місцях та ретельне дослідження місцевого матеріала свідчать про значно більші цифри: так по Сквирському району з 1.01 по 1.03 по звітним даним померло 802 чол., тоді як перевіркою встановлено на 15.01 1.773 смертельних випадки, у Володарському районі на 1.03 говориться про 742 смерті, тоді як насправді до цього часу померло більше 3.000 чол.» (там само. - С. 78).

Що стосується Володарського району Київської області, до речі, то про нього збереглися й інші дані, які наводяться в спеціальній довідці на ім’я генерального секретаря ЦК КП (б) У Косіора від 21 квітня 1933 року: протягом 1931 року тут померло 690 осіб, у січні 1933 – 540 – 550 осіб, лютому – 710 – 720, березні 1450 – 1500, за 15 днів квітня – 350 – 370 (ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6275. – Арк. 193).

Як свідчить цей документ, «облік смертності не налагоджений і по сьогоднішній день. В жодній сільраді не ведуться записи в книгах ЗАГСа. Районне керівництво не займалося питаннями обліку смертності і тільки 23 / ІІ на основі опитів сільрад був зроблений приблизний облік. Такий же облік зроблений 20 /ІІІ і нарешті 15 / ІV. За цими даними з 1 січня по 15 квітня померло 3.427 осіб. Загальна кількість смертей у районі дає мінус майже 10 відсотків» (там само. – Арк. 194).

Тільки за вказаний період у Михайлівці, Володарці, Лугинах, Петрашівці, Чипиженцях померло від 15 до 20 відсотків населення, а в Ожогівці – 30,7. В інших населених пунктах коливається між наведеними крайніми цифрами відсотка (там само. – Арк.194).

А які уточнені дані смертності на Сквирщині за період з 15 січня по 1 березня? Вказаний документ, на жаль, не наводить конкретних цифр…

Чи була здійснена подібна перевірка обліку смертності по кожному населеному пункту УСРР у січні – березні 1933 року? Ні, звичайно, хоч подібна ситуація склалася тоді скрізь. Наприклад, на хуторі Селище Кишеньківського району тодішньої Харківської області в погребі було складено 17 трупів, які протягом тривалого часу зібрав мешканець Сердюк (там само. - Арк. 129).

Сумнівалися в правдивості обліку населення і статистики УСРР. Так, доповідаючи 22 квітня 1935 року секретарям ЦК КП (б) У Косіору і Постишеву під грифом «цілком таємно» про наявність населення в УСРР на 1 січня 1933 року в кількості нібито 31.901,4 тисячі осіб, на 1 січня 1934 – 30.665,3 тисячі, а на 1 січня 1935 – 30.743,5 тисячі, начальник Управління народногосподарського обліку Держплану УСРР Асаткін, зокрема, зазначав: «Правильність цих чисел викликає великий сумнів внаслідок абсолютно незадовільного стану існуючих статистичних джерел про рух населення: поточна реєстрація актів цивільного стану й обліку пересування населення. Справа реєстрації актів цивільного стану стала погіршуватися з 1929 р. – з часу ліквідації апарату ЗАГС, що існував у складі органів НКВС: було відсутнє нормальне постачання сільрад актовими книгами, реєстрація часто здійснювалася на клаптиках паперу, плуталася нумерація, записи не оформлялися офіційними особами (головою і секретарем сільради), не завжди підкріплювалися встановленими законом свідками і документами.

Склад осіб, які вели реєстрацію актів цивільного стану, як виявилося під час спеціального обстеження ЦУНГО СРСР, був засмічений класово-ворожими елементами – куркулями, колишніми попами, розтратниками і т. д.

Такий стан не міг не призвести не тільки до помилок, але іноді і до прямих свідомих викривлень дійсності, для використання недоліків у справі обліку населення з метою прямого шкідництва» (ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6762. – Арк. 1).

Начальник УНГО Асаткін якраз спеціально зупиняється на статистиці 1932 – 1933 років. Але визнаючи катастрофічну відсутність приросту населення в 1933 році (від’ємне сальдо згідно офіційних документів тоді становило 1. 379.571 особу, він піддає сумніву цей показник: не тільки можна пояснити різке зменшення населення України інтенсивною міграцією в 1932 – 1933 роках і збільшенням смертності. Мовляв, тут не тільки помилки, але і неправильний поточний облік населення (там само. – Арк. 2).

Ось чому остаточно про кількість втрат українського селянства від Голодомору-геноциду можемо говорити після дослідження всіх 13 вище вказаних напрямків наукового пошуку. Однак і до встановлення конкретної цифри шляхом ретельної перевірки всіх обставин цієї трагедії, на нашу думку, виправданим є сьогодні стверджувати про мінімальну цифру втрат у 7 мільйонів і продовжувати копітку працю щодо виявлення, насамперед в українських архівах, первинних матеріалів, які допоможуть встановити найбільш близьку до реальної цифру. І йдеться не тільки про тих, хто загинув від голодної смерті на українському чорноземі, а й про ті жертви, які спричинені Голодомором й досі не враховуються нашими демографами.